Гроші і війна чи декрет і закордон — відверто з Ліберовою

Відомі документальні фотографи Влада та Костя Ліберови чекають на появу первістка. За чотири роки вони побудували шалену карʼєру і стали відомими далеко за межами України. Однак навіть у ролі батьків вони не планують жити у безпечному місці, а Влада не хоче залишити улюблену роботу.

Про те, як зʼявляється творчість в страшних умовах роботи, наскільки дорого бути собою і чи дійсно дитина не змінить плани на карʼєрне майбутнє — у відвертому інтервʼю Новини.LIVE з Владою Ліберовою. 

Замислювалися, що було б із вами, аби на початку війни не ризикнули стати тим, ким є зараз? 

— Часто думаємо про це, ніби це паралельний всесвіт. Може, десь у паралельній реальності так і сталося. Бо дійсно, до початку війни ми були впевнені, що якщо щось буде, то ми поїдемо. А 24 лютого ми вже їхали, а потім розвернулися, бо зрозуміли, що ми не хочемо і не можемо. 

Не шкодуєте про вибір залишитися? 

— Скоріше ні, ніж так. Звісно, бувають моменти, коли дивишся на своїх знайомих за кордоном і вони ніби живуть безтурботне життя. І ми розуміємо, що ми б теж точно влаштували своє життя, у нас все для цього було ще тоді.

Але є щось більше за популярність, гроші і спокій — це відчуття, що ти робиш щось важливе. Що коли народиться твоя дитина, то не буде соромно дивитися їй в очі. Ти зможеш передати їй щось. 

Наша межа, коли ми виїдемо, — якщо росіяни зайдуть в Київ, якщо програємо війну, зміна влади, окупація. Це вже не про те, чи захочемо ми залишитись, ми вже не зможемо. Ми забагато зробили в цій країні і перевзуватись ми не будемо ніколи. 

На вашій інстаграм-сторінці підпис "наповнюйся, твори, віддавай". Ваша робота про біль, страх, чим ви наповнюєтесь?

— Коли є можливість, то ми ходимо в музеї, купуємо фотокниги, дивимось на щось красиве. Ми дуже любимо живопис. Ще гори наповнюють. Хоч ми з Одеси і мали б любити море, але якщо є можливість поїхати в Карпати, то це дуже наповнює.

Від роботи теж беремо, бо вона полярна. З одного боку, біль і жорстокість, з іншого — ми зустріли кращих людей у своєму житті серед військових і волонтерів. Людей з неймовірними цінностями, які в багатьох речах вплинули на нас, заклали в нас нові цінності, яких у нас не було на початку. 

Чи можна вважати українську мову теж новою цінністю, адже ви раніше говорити російською? 

— Так, це дуже сильно стосується мови. Вдома ми говоримо між собою також українською. І це був триваліший процес, ніж перейти у публічному просторі. Як мінімум я помітила, що не можу сваритися українською і якщо щось емоційне, то переходжу на російську. Але зараз ми вже привітали себе з тим, що вже кілька сварок у нас були українською. 

Я добре вчилася в школі в Одесі, ходила на олімпіади з російської мови і літератури, дуже слідкувала за чистотою мови. Я вважала, що суржик — це щось жахливе, але зараз я кайфую від колоритного українського суржика. Бо мова — це щось живе. 

Чи є творчість у підготовці до зйомок війни? 

— Це взагалі не творчий процес. І там мінімальна обробка, її майже немає. Це називається проявка — десь знижуєш яскравість, десь контраст. Все йде інтуїтивно через надивленість на той самий живопис, кінематограф.

Якщо ми візьмемо роботу Кості, то це робота в умовах виживання. Тобто ти не думаєш про світло, красу чи естетику. Ти думаєш про те, щоб вижити. Це страшні історії, і ти не думаєш, щоб було гарно чи негарно. Але ми так бачимо. 

Чи було таке, що люди з ваших фото писали вам? 

— З подякою, виключно з подякою. Від героїв фотографій ми ніколи не отримували хейту. Навіть були моменти, що військового вже немає, а його родич пише тобі і дякує, що ти зберіг момент, коли він був живий. І тоді ми людям скидаємо фотографії. Для нас це дуже щемливо і дуже боляче. 

Чи є у вас улюблені кадри? 

— Ні, це ж війна, тут не може бути улюблених кадрів. Навіть якщо щасливі моменти фотографуєш, вони будуть із присмаком суму. Бо це щось хороше на тлі чогось поганого. 

Що хочете сфотографувати? 

— Перемогу. Ні, закінчення війни. Бо ми вже не використовуємо слово перемога і всі вже позбулися цієї наївності. Хочеться сфотографувати відновлення України після цього жахіття. Віриться, що зможемо сфотографувати повернення людей з-за кордону додому. Хочеться вірити, що закінчення буде таким, що людям захочеться повернутися. 

Ваша родина зросла фінансово за ці роки, зважаючи на популярність? 

— Дохід, можливо, зріс, хоча ні. Коли ми були весільними фотографами, то вже займалися навчанням, в нас були курси. І ми заробляли більше, ніж заробляємо зараз. А от збитки зросли. 

Наскільки дорого бути вами? 

— Дуже дорого бензин і житло. Якщо немає можливості зупинитися з військовими, то щось винайняти у прифронтовій зоні — це, повірте мені, дуже дорого. Там ціни корелюються з цінами, наприклад, у Львові. За добу мінімум 1200-1500 грн. 

Ми за час війни втратили два чи три дрони і купували їх самостійно. Також один чи два обʼєктиви, а це взагалі інший порядок цін, в тисячах доларів. Оновлення техніки необхідне, бо це зробить фотографію краще, особливо зараз.

Все розвивається дуже динамічно. Якби війна залишилася такою самою як у 2022 році, то не було б потреби купувати камеру за 5 000 доларів, фактично ламати її, щоб перетворити на інфрачервону. Зараз, якщо ти хочеш щось зняти, то не можна навіть червоний ліхтарик включити. Треба техніка, яка працюватиме в темноті. 

Ви відкладали дитину через війну. Зараз чекаєте на сина, але війна не закінчилася. Що вплинуло змінити рішення? 

— Перші розмови про це у нас почалися, здається, у 2020 році.  Був ковід, і ти думаєш — ще рано. У 2021-му ще досі ковід, і ми ще не заробили на своє житло, і ти думаєш — це безвідповідально. У 2022 році війна, і ти взагалі про дитину не думаєш. 2023 рік — ще досі війна. 2024 рік, і ти думаєш — вибачте, а у 2023 було простіше. І може у 2022 році морально було простіше, бо ти щиро вірив, що це ненадовго.

А зараз ти підходиш до точки, що незрозуміло, скільки це буде тривати, а у тебе одне життя. 

І ми ж не одні такі — військові народжують дітей, цивільні народжують дітей. Це не наші ексклюзивні обставини. Війна для всіх, і ти або обираєш ризикувати і жити життя повністю, або відкладаєш. Але досвід показує, що чим більше ти відкладаєш, тим важче. 

Чи важко вам відпускати цю сторінку життя, адже з появою дитини на фронт не поїдеш? 

— Я не відпускаю, я відкладаю. Я щиро сподіваюся, що поки я її відкладаю, там все закінчиться. А як ні, то діти мають властивість підростати. У нас точно буде няня, можливо десь допомога моєї мами. Я не зможу просто перетворитися на маму, для мене важлива моя робота. Звісно, це вже не про той градус роботи, який був, коли ти їдеш у дійсно небезпечні зони. Але є купа тилових історій, не менш важливих.

Звісно, я розумію, що можу планувати все що завгодно, а трапиться як трапиться. І я теж готуюсь, що з появою дитини все може бути інакше. Але я б хотіла продовжувати роботу. 

Коли війна закінчиться, Ліберови поїдуть фотографувати іншу війну чи знову стануть весільними фотографами? 

— Якби ви запитали рік тому, то я б сказала, що ми розглядаємо варіант знімати якусь іншу війну. Формат документальної фотографії і цієї роботи нам дуже подобається, ми дуже любимо це. Ми відчуваємо важливість того, що робимо. Хоча я впевнена, що після закінчення війни тут буде стільки сюжетів, що можна буде рік і два знімати, нікуди не їхавши.

Зараз навіть не народження дитини все змінить, а є просто колосальне відчуття втоми від усього. Якщо уявити, що війна закінчиться, то хочеться якоїсь творчості, можливо вдумливих портретів, класних комерційних проєктів. 

Ми точно не повернемось до весільної фотографії і лавсторі. Для кожної фотографії треба бути щирим, а у нас уже зовсім інші внутрішні налаштування. 

Нагадаємо, подружжя Ліберових з 2022 року працюють документальними фотографами. За роки війни вони зняли тисячі історичних кадрів. 

Раніше Костянтин Ліберов розповів Новини.LIVE, як фотографував окуповану Херсонщину.