Від полону до міжнародних майданчиків — інтервʼю з захисником Азовсталі

Дмитро Морозов з 2019 року служить у Національній гвардії України. На початку повномасштабної війни він обороняв Маріуполь та до останнього тримав оборону Азовсталі, і був вимушений здатись у полон. Там Дмитро пережив дві операції, схуд на 40 кілограмів та отримав інвалідність. І через півроку полону його обміняли, і він врешті повернувся додому. 

Сьогодні він продовжує допомагати Україні в іншій сфері — адвокатує питання підтримку на міжнародних майданчиках. Він прибув до Вашингтону на Український Саміт Дії, де з ним поспілкувалась журналістка Новини.LIVE Уляна Бойчук. 

— Дмитре, розкажіть спершу, для чого ви сьогодні у Вашингтоні?

— Сюди на Український Саміт Дії мене запросила волонтерська організація, і я приїхав сюди, аби нагадати світу, людям про військовополонених — моїх співвітчизників, котрі боронили Маріуполь, Азовсталь, котрі 86 героїчних днів прийняли все на себе з перших днів війни. 

Ми стали щитом для всієї України. І я приїхав нагадати, тому що це треба — щоб нас не забували. Тому що хлопці ще досі в полоні, вони в дуже нереальних умовах. Кожен з них кожен день проходить через всілякі тортури, знущання, жахливі умови перебування, їжа, медицина і так далі. 

Я хочу просто нагадати, тому що за ці два дні, що я тут, я не почув про це від жодного представника із України. Усі, хто приїжджали і хто перебуває тут, я не почув жодного слова про захисників Маріуполя, Азовсталі. Про них вже забувають потрошки. Треба не мовчати, треба боротися за це, треба нагадувати.

— Розкажіть більше про вашу службу. Як ви потрапили у військо? 

— Ще в 19-му році я підписав контракт з НГУ в Маріуполі. Став на захист Батьківщини. Я був за контрактом водієм, старшим водієм автобуса. Я не був ні стрілком, ні піхотою, ні артилеристом, ні танкістом. Просто був звичайним водієм. Але коли ви в повному оточенні, ти стаєш універсальним. 

— Потім ви разом з іншими захисниками потрапили в російський полон. Через що ви там пройшли?

— По-перше, коли нам надали наказ від Головнокомандувача виходити з Азовсталі, нам пообіцяв Червоний Хрест, що за нами будуть доглядати, наглядати, будуть умови. І це буде на декілька місяців. Коли ми вийшли, вже на третій день ми побачили зовсім інше. Жахливі умови. В Оленівці 750 людей перебували в одному бараку, який розрахований на 200 людей. 

Умови наші були там дуже жахливі. Їжа — це три ложки каші або щі і шматочок хліба. Ти мав їх з'їсти за хвилину. Це кип’яток. Ми обпалювали собі всю слизову в роті. Це було дуже жахливо. Знущання були. До нас ставлення було, як, знаєте, не до військовополонених, а як до якихось терористів, нацистів, як вони кажуть. Хоча ми всі звичайні люди. Наприклад, я народився в Маріуполі, жив там, служив. 

— Ви казали, що повернулись з полону з жахливим станом здоро’я — про що саме йдеться?

— Протягом усієї оборони я прийняв дуже багато на себе ракетних обстрілів. У мене дуже багато контузій. Усі органи всередині перевертались. І після цих умов у всіх у нас починалася діарея. Було дуже погано. Ми просто в строю втрачали свідомість, просто падали на асфальт, непритомніли. 

І через приблизно 4 місяці полону у мене дуже схопив шлунок, і ніхто не знав, що це. Я два тижні лежав просто помираючи від болю, я кричав, ніхто до мене не підходив. Тільки побратими і лікарі, які були всередині, але в них не було достатньо тих медикаментів, які потрібні. І вони не знали, що зі мною. 

Після двох тижнів один хірург — Євгеній Петрович, дуже йому дякую — він достукався до головного, до російських, хто нас охороняв, і вони відвезли мене вже на півпритомного в лікарню. Там три дні теж не могли дати ладу мені, ніякі знімки, нічого не показувало, що зі мною. Зібралась делегація і мені зробили операцію першу. Це був дуже якийсь складний апендекс, він був заплутаний в кишках моїх. 

Потім на третій день нас перевезли всіх в іншу лікарню. Приїхали російські лікарі і витягнули з мене дренажі, через які мав виходити гній. Я їм казав, що цього не можна робити, лікар сказав — мінімум місяць. Вони сказали, що ніхто нічого не розуміє, мовляв, ми тобі допоможемо, потім скажеш в Україні, що російські лікарі тобі допомагають. 

І на другий день мені стало зле, у мене температура, морозить, а мені просто колять жарознижувальні і знеболювальне. І лікар мене знову перевів в іншу лікарню, в ту, де мені робили операцію. І ті без слів мені зробили другу операцію. Я гадаю, мене чистили, тому що в мене, як сказала медсестра, пішов дуже сильний абсцес. Ще два дні, сказала, і тебе б не було. Два-три дні. Це її слова. 

І ще півтора місяця я приходив до тями. Але самі розумієте, мені надавали допомогу, але це були тільки антибіотики, ніяких пробіотиків, нічого. Потім мене знову відвезли в Оленівку. Місяць знову цих жахливих умов, їжа, вода, усе це — мені знову ставало погано. І мене разом з хлопцями пораненими обміняли. 

— Поки ви були в полоні, яка інформація стосовно України до вас доходила? І що вам говорили?

— Ми були в повній дезінформації. Нам тільки на допитах казали, що України вже нема, залишився тільки Київ. Донбас вони повністю весь забрали. У Львові вже польська поліція — показувала нам чеки польські. Казали, що ще пару днів і Києва не буде. Якось так. 

— Що ви відчували, коли нарешті повернулися з полону?

— Ще перебувачи в полоні, я завжди розмовляв зі своїми побратимами щодо того, якими будуть відчуття, коли мене обміняють. І коли цей день настав, нас привезли на пункт обміну, ми перейшли цей міст підірваний, і в мене нічого не відбувалося. Знаєте, як просто темрява. 

Але коли вже ми від'їхали два кілометри, нас зустрічали волонтери, це були такі емоції, я вам не передам словами. Я навіть закурив, хоча я ніколи не курив 35 років. Це неймовірно. 

Коли мені дали телефон, я зробив перший дзвінок своїй дружині, щоб почути її та голос своєї дитини. Я можу вам навіть фото показати. 

— Тут, у США, також зараз перебуває ваша родина, так? 

— Я вивіз свою сім'ю рік тому з України, тому що після того, як мене списали, я залишався в Україні, але в мене постраждала дитина, тому що вона теж перебувала в Маріуполі два місяці, півтора. І мій син дуже сильно постраждав.

Він бачив усі ці жахи, усі ці трупи. І коли мене обміняли — це жахливо, я не знаю, як вам це сказати, — коли він з дружиною приїхав до мене, і я підходжу до нього, а він просто на мене дивиться, і в нього ніяких емоцій. 

У той день вночі він упав в епілепсію. Це потім знов повторилося, і знов. Ми звернулись до лікарів у Львові. Йому призначили на три роки психотропні ліки. І тому я вирішив вивезти його кудись з України. Ми потрапили сюди, допомогли друзі. Тому поки тут сім'я залишається, але я їжджу в Україну, я не залишаю свою місію, роблю що можу заради перемоги. 

— Чи є у вас меседж, який би ви хотіли донести до всіх українців?

— Тільки один меседж до всіх українців, до всіх людей, котрим не байдужа Україна. Просто не мовчіть. Не мовчіть про полонених, про захисників, котрі боронили, гідно боронили Україну. Тому що мовчання вбиває. 

Хлопці там просто втрачають все. Вони, коли їх звільняють, вони повертаються зовсім іншими людьми. Це все, що я хочу сказати. Не мовчіть.

Нагадаємо, в Україні почав діяти пілотний проєкт МОЗ та стоматологічних клінік, який допоможе бійцям ЗСУ та ветеранам безкоштовно вилікувати зуби.

Також зазначимо, що у Міністерстві оборони запускають пілотний проєкт комплексної реабілітації українських захисників.